Вона оповита місячним сумом, але приходить час
і вона розкриває обійми несподіваному і бажаному сонячному променю.
Вона мружиться від світла і ніжиться в теплі.
Коли з’являються хмари вона почувається самотньою, але
ховає розпач за сміхом. Наближаючись до нічного вогню, вона хоче спалити свою образу, проте крізь сльози не бачить небезпеку для себе. Вітер звільняє небо і серце наповнює радість, вона так скучила за сонцем!
Вона завжди легка як пушинка, вона ніжна як пелюсток, вона завжди метелик, що зітканий з любові.
